Napрикінці жовтня, коли Київ уже дихав холодом і вечірні вогні на Хрещатику змішувалися з відблисками дощу на асфальті, ми сиділи в закритій залі ресторану «Прем’єр Паласу».
За великим овальним столом — уся родина Гнатюків: свекор Степан, свекруха Вікторія, мій чоловік Роман, його сестри Катерина й Ірина з чоловіками. Срібло блищало, келихи напівпорожні, офіціанти рухалися тінями. А я відчувала, як смарагдові камінці на шиї раптом стали важкими, мов кайданки.
— Олександро, — повторила Вікторія, уже без посмішки. — Я не збираюся просити втретє. Ця прикраса — тепер частина спадщини Гнатюків.
— Вона — частина спадщини Васильчуків, — спокійно відповіла я, хоч голос трохи тремтів. — Бабуся залишила її мені особисто.
Роман поклав руку мені на лікоть, стискаючи трохи дужче, ніж треба.
— Сашо, не починай, — прошепотів він. — Мама права. Юристи радили перевести все цінне в єдиний сейф. Так безпечніше.
— Для кого? — подивилася я на нього. — Для мене чи для вас?
Свекор Степан покашляв, як завжди, коли хотів перевести розмову в «ділове русло».
— Доню, ти ж розумна жінка, — заговорив він тим тоном, яким звик переконувати партнерів по бізнесу. — Ніхто не забирає в тебе нічого назавжди. Просто віддаси намисто в наш сейф у банку, воно буде застраховане, захищене. Ти — частина нашої родини. Родинні цінності мають зберігатися в одному місці.
Я ковтнула. «Родинні цінності». Від цієї фрази завжди пахло контролем.
Катерина, старша сестра Романа, відвела погляд до келиха. Ірина ж, навпаки, дивилася мені просто в очі, наче чекала, що я зламаюся.
Я відчула пальцями на зап’ястку холодний метал браслета — платиновий обруч з маленьким непомітним виступом. Бабуся Ліда вдягнула його на мене в день, коли передавала пакет акцій «Vasylchuk Group».
«У кожному кабінеті, де ти сидітимеш, будуть люди, які захочуть тебе використати, — сказала вона тоді. — У кожній родині, куди ти зайдеш, знайдуться ті, хто злякається твоєї сили. Коли відчуєш, що тебе хочуть зламати — тисни. Марія з командою зробить решту».
Тоді я посміялася:
— Ба, я виходжу заміж, а не на війну.
Вона лише глянула так, що усмішка зійшла сама.
Тепер її слова дзвеніли в голові.
— Не ускладнюй, Сашо, — знову прошепотів Роман. — Це ж просто намисто.
Я повільно розтиснула руку на коліні. Якщо зараз погоджуся — завтра це буде не намисто. Потім — частка в компанії, потім — голос у раді директорів. Я це вже бачила в очах Вікторії.
— Ні, — сказала я вголос. — Я не віддам.
Повітря в залі стиснулося.
— Ти забуваєшся, — холодно кинула свекруха. — Ти носиш наше прізвище, живеш у нашому домі…
— А ще я керую холдингом, який приносить вашому синові половину його дивідендів, — так само рівно відповіла я. — І це намисто — символ тієї праці.
Роман відвів погляд. Він ненавидів, коли я нагадувала, хто насправді тримає на собі «Vasylchuk Group».
Під столом мій палець натиснув на виступ браслета. Двічі.
Клац. Клац.
За кілька секунд я почула, як за дверима змінився шум. Хтось зупинився, хтось відсунувся від стіни.
Двері відчинилися майже беззвучно, але ефект був, ніби в кімнату влетів протяг. Увійшли троє: двоє чоловіків і жінка. Усі в темних костюмах, без жодного логотипу, лише маленькі значки у вигляді літери «V».
— Пані Олександро, усе гаразд? — спокійно запитала Марія Дяченко, зупиняючись за моєю спиною.
Обличчя Вікторії витягнулося.
— Що це значить? — прошипіла вона. — Ти викликала охорону? СЮДИ?
Я повільно розстебнула застібку намиста, але не подала його свекрусі. Замість цього поклала долоню на смарагдові камінці й повернулася до Марії.
— Усе під контролем, — відповіла я. — Просто родинна розмова, яка трохи вийшла за межі.
— Родинна? — Вікторія вже не стримувала голос. — Ти принижуєш нас перед персоналом!
— Ні, — я підвелася з-за столу, акуратно відсунувши стілець. — Я просто нагадую, хто я. Я — не лише дружина вашого сина. Я — Олександра Васильчук.
Марія зробила півкроку вбік, контролюючи простір. Двоє охоронців стали біля дверей, нікого не чіпаючи, але ясно даючи зрозуміти: вихід тепер — під їхнім поглядом.
— Сядь, — просичала Вікторія. — Ми ще не закінчили.
— Якраз навпаки, — відповіла я. — На сьогодні — закінчили.
Я зняла серветку з колін, поклала її на стіл поруч із тарілкою, посміхнулася офіціантові, який зблід від цієї сцени.
— Передайте, будь ласка, кухарю, що качка була чудова, — сказала я українською, так, щоб усі чули. — Шкода, що настрій зіпсували не спеції, а компанія.
Марія ледь помітно всміхнулася куточком губ — її знак «я з тобою».
— Ми їдемо, пані Олександро? — уточнила вона.
— Так, — кивнула я. — У офіс.
— У офіс? — здивувався Роман. — Зараз? Уже майже одинадцята.
— Саме час подивитися деякі документи, — відповіла я. — Про які, як мені здається, ви забули мене попередити.
Його щелепа сіпнулася. Це підтвердило те, що ще до вечері було лише підозрою.
Я вийшла з-за столу, відчуваючи на собі погляди. Смарагдове намисто все ще було на шиї — прохолодні камінці ніби набралися ваги, але вже не як тягар, а як броня.
Перед тим як вийти з зали, я обернулася до Вікторії.
— І ще, — додала я. — Більше ніколи не говоріть про «ваш» сейф. У цьому місті є ще одна імперія, окрім Гнатюків. І її засновниця навчила мене не класти свої скарби в чужі сховища.
Дорогою до офісу «Vasylchuk Group» місто здавалося іншим. Нічний Київ уміє бути різним: для закоханих — романтичним, для втомлених — байдужим. Для тих, хто нарешті прокидається, — чесним.
Марія сиділа навпроти мене в машині, планшет уже лежав у неї на колінах.
— Ви були впевнені, що сьогодні буде конфлікт? — запитала вона, не відриваючи погляду від екрана.
— Я була впевнена, що вони знову щось захочуть забрати, — відповіла я, дивлячись у вікно. — А те, як Роман нервував останні тижні…
— Ми бачили, — кивнула Марія. — Аналітика відстежує всі реєстри.
— І що ви знайшли?
Вона розблокувала планшет, розгорнула кілька документів.
— По-перше, — почала вона, — тиждень тому в реєстрі з’явилися зміни в статуті «Гнатюк Інвест». Додали пункт про «консолідацію сімейних активів». Там згадується й ваша частка в «Vasylchuk Group».
— Вона не може, — різко перебила я. — Акції оформлені на мене особисто. Бабуся все прорахувала.
— Формально — так, — спокійно відповіла Марія. — Але є додаток до вашого шлюбного контракту. Підписаний місяць тому.
Я відчула, як у грудях стислося.
— Я нічого не підписувала місяць тому.
— Підпис — ваш, — Марія повернула екран до мене. На скані — моє ім’я, «Олександра Васильчук-Гнатюк», і підпис, схожий до найдрібнішого штриха.
— Це… — я набрала повітря. — Це не я.
— Ми вже віддали зразки на експертизу, — сказала Марія. — Але навіть без висновку експертів тут видно: або підпис підробили, або вам давали документи під іншим приводом.
Я заплющила очі, намагаючись згадати. Особистий нотаріус, папки, які приносив Роман «мимохідь», коли ми пили каву на кухні…
— Ти просто розпишись тут і тут, — казав він, — це для банку, переоформлюємо депозит.
Я тоді не читала. Довіряла.
— Бачите дату? — вивела мене з думок Марія. — Того дня ви були у Львові на відкритті нового складу. Ми перевірили камери.
— Тобто… фізично мене в Києві не було, — прошепотіла я.
— Так. Але в нотаріальному реєстрі стоїть позначка, що ви там були особисто.
Я відкинулася на спинку сидіння.
— Вони підробили не лише підпис, — сказала я. — Вони підробили мою присутність.
— А тепер, — продовжила Марія, — з огляду на цей «додаток», будь-які предмети великої вартості, пов’язані з ім’ям Васильчук, можуть вважатися «родинними активами» подружжя. Тобто — частково Гнатюків.
— От чому їм так треба було це намисто… — я відчула, як усередині холоднішає. — Це був тест. Якщо я добровільно віддам хоча б щось, далі вони підуть по всьому.
Марія не відповіла. Її мовчання означало: «так».
Я глянула на смарагди в відображенні вікна. Бабуся часто торкалася їх пальцями, коли думала.
«Їм ніколи не буде досить, Сашо, — казала вона. — Але вони не розуміють простого: ми не про жадібність, ми про працю. Те, що ми побудували, не купиш і не витиснеш шантажем».
Офісний центр на Либідській, де розташовувався наш головний офіс, зустрів нас темними поверхами й лише кількома вікнами зі світлом — фінансовий відділ завжди працював довше за інших.
У своєму кабінеті я відчула, як нарешті можу дихати. Тут усе було моїм: стіл, на якому колись сиділа бабуся, картина Львова над диваном, шафа з договорами, яка важила більше за нову машину Романа.
Марія поклала на стіл роздруківки.
— Ось — повний пакет пов’язаних документів, — сказала вона. — Окрім «додатку до шлюбного контракту», є ще один пункт, який вас зацікавить.
Я взяла аркуші.
«У разі, якщо Олександра Васильчук-Гнатюк добровільно передає частину родинних активів у спільне управління родини Гнатюків, сторони визнають, що…»
Я читала й відчувала, як кров приливає до обличчя. Формулювання були обтічні, юридично вивірені, але суть була проста: крок за кроком мене виводили з управління тим, що я будувала з бабусею.
— І хто це готував? — запитала я, стискаючи аркуш так, що аж побіліли пальці.
Марія переглянула список.
— Юридична фірма «Л.&П. Партнери». Офіційно — радники вашого чоловіка. Неофіційно… — вона зробила паузу. — Компанія, якій пан Степан допоміг уникнути серйозних проблем із податковою кілька років тому.
Я стисла зуби.
— Ти колись казала, — почала я, — що в кожній історії є один секрет, заради якого люди готові бруднити руки.
— Так, — кивнула Марія.
— То який секрет у Гнатюків? Заради чого вони пішли навіть на підробку документів? Лише заради акцій?
Марія мовчки витягла з папки ще одну роздруківку. Це була виписка з рахунку в швейцарському банку.
— Оце, думаю, відповідь, — сказала вона. — Останні два роки «Гнатюк Інвест» проводив через ваші дочірні структури кошти, які… скажімо так, не зовсім відображені в їхній офіційній звітності.
— Через мої структури? — я відчула, як земля під ногами хитається.
— Формально — вони лише скористалися тим, що ви не стежили за деякими підписами, — відповіла Марія. — Але для зовнішнього світу все виглядає так, ніби саме ви погодилися бути частиною цієї схеми.
Мене наче облили льодяною водою.
— Якщо колись це спливе, — прошепотіла я, — винною виглядатиму я.
— Саме тому їм так важливо оформити контроль над вами юридично, — сказала Марія. — Щоб у потрібний момент відрізати, як гнилу гілку, і сказати: «Це все вона».
Я опустилася в крісло. Тиша офісу була іншою, ніж тиша в ресторані. Там вона тиснула, тут — давала зосередитися.
— Добре, — нарешті сказала я. — Що ми можемо зробити вже зараз?
Марія ненадовго задумалася.
— Перше, — відповіла вона, — зафіксувати все. Копії документів, логі, хто, коли й з якого комп’ютера підписував, хто завіряв. Друге — знайти нотаріуса, який «бачив» вас у Києві, коли ви були у Львові. І третє — вирішити, кому ви довіряєте настільки, щоб показати це все.
Я глянула на портрет бабусі, що стояв на полиці.
— Бабусі вже нема, — тихо сказала я. — Але є люди, яким вона довіряла.
— Наприклад?
Я усміхнулася.
— Її старий адвокат, пан Богдан. Він ще вміє крутити такими, як Степан, у судах.
Марія кивнула.
— Тоді я завтра ж організую зустріч.
Додому я повертатися не хотіла. У квартирі на Печерську, яку Вікторія називала «нашим гніздечком», було занадто багато її речей і занадто мало моїх.
— Ми можемо розмістити вас у гостьовому пентхаусі на останньому поверсі, — запропонувала Марія. — Бабуся свого часу оформила його на фонд, не на компанію. Гнатюки до нього не дотягнуться.
— Чудова іронія, — зітхнула я. — Втече від родини — у бабусин «таємний поверх».
За годину я вже стояла біля панорамного вікна, дивилася на нічний Київ і тримала в руках бокал сухого червоного, яке колись обирала для бабусі сомельє.
Смарагдове намисто лежало на столі. Без світла ресторанних люстр воно виглядало простіше, але ріднішим.
Телефон завібрував. Роман.
Я подивилася на екран, вагалася кілька секунд, але таки натиснула «прийняти».
— Де ти? — з порога кинув він. — Мама мало з розуму не з’їхала після твоєї вистави.
— Я не повинна звітувати, де я, — відповіла я. — Але раз ти питаєш — я в безпечному місці.
— У своєму офісі? — гірко засміявся він. — З твоєю «армією охоронців»?
— З людьми, які дбають про мене, — поправила я. — Не плутай.
На тому кінці пролунав глибокий вдих.
— Сашо, — його голос став м’якшим. — Навіщо ти все так ускладнюєш? Ми ж одна родина.
— Одна родина не підробляє підписів, — сказала я.
Тиша.
— Про що ти?
— Про «додаток до шлюбного контракту», який я нібито підписала, коли була у Львові.
Ще одна пауза. Цього разу довша.
— Ти… вже знаєш? — нарешті вимовив він.
— Знаю рівно стільки, щоб розуміти, що ви з батьками готуєте проти мене, — відповіла я. — Але мені цікаво: ти хоч раз подумав, що буде зі мною, якщо ваші схеми спливуть?
— Схеми? — він спробував обуритися. — Це просто оптимізація! Усі так роблять.
— Не всі підставляють тих, кого називають «коханою дружиною», — перебила я.
Я чула, як він ходить по кімнаті, як скрипить під ним паркет.
— Добре, — нарешті сказав він. — Можливо, ми… десь зайшли надто далеко. Але ти ж розумієш: тато не може дозволити, щоб твоя компанія «гуляла сама по собі». В нас спільне майбутнє.
— Моє майбутнє не передбачає ролі жертви, — чітко відповіла я. — І не передбачає в’язниці за чужі гроші.
— Ніхто не сяде, — роздратовано кинув він. — У тата все під контролем.
— Ти впевнений? — я підійшла до вікна, дивлячись, як у далині вогні мосту мерехтять над Дніпром. — Бо в мене тепер теж дещо під контролем. Документи. Копії. І адвокат, який не боїться таких, як твій тато.
— Ти погрожуєш?
— Ні, — тихо сказала я. — Я просто перестала мовчати.
На тому кінці знову настала тиша. Потім Роман додав уже іншим, втомленим голосом:
— Сашо… Можемо побачитися завтра? Без мами, без тата. Просто ми.
Я задумалася.
— Подивимось, — відповіла я. — Якщо я вирішу, що є сенс.
Я вимкнула телефон, не чекаючи реакції.
Ранок почався з кави й документів. Пан Богдан, адвокат із сивими скронями й іронічною посмішкою, сидів у моєму кабінеті так, ніби ніколи й не йшов з нього разом із бабусею.
— Ну що, пані Олександро, — промовив він, перегорнувши останню сторінку. — Вітаю вас у клубі тих, кого власні родичі намагаються позбавити спадщини.
— Ви говорите так, ніби це якась почесна відзнака, — втомлено усміхнулася я.
— Для сильної людини — іноді так і є, — відказав він. — Бо це означає, що ви таки маєте, що втрачати, а значить, колись мали силу це все здобути.
Він поклав аркуші на стіл, зняв окуляри.
— Ситуація неприємна, але не безнадійна. Підробка підпису — серйозна штука. А підробка присутності — ще серйозніша.
— Що ви радите?
— По-перше, — він загнув пальця, — негайно офіційно відкликати всі довіреності, які ви колись видавали Романові чи його батькам щодо управління вашими активами.
Я кивнула.
— По-друге, — продовжив він, — по-тихому зафіксувати всі докази підробки. Камери, геолокація, свідки. Коли матимемо повний пазл — тоді вирішимо, чи йти в кримінал, чи достатньо використати це як важіль у переговорах.
— А по-третє?
Він усміхнувся.
— По-третє, вам доведеться відповісти собі на одне питання. Не як бізнесвумен, а як жінці. Ви хочете рятувати цей шлюб — чи цю імперію?
Я замовкла. Це питання стояло десь на тлі вже давно, але тепер воно, як лезо, лежало посеред мого стола.
— Чи обов’язково обирати? — нарешті запитала я.
— Не завжди, — чесно відповів він. — Але з того, що я бачу… Роман уже зробив свій вибір. Не на вашу користь.
Я відчула, як щось стислося в грудях. Не через бізнес, не через акції. Через ті вечори, коли ми з Романом сиділи на кухні, пили чай і сміялися з дурниць. Через ту ніч, коли він робив мені пропозицію на даху, обіцяючи, що «ніколи не дасть мене образити».
— Тоді, — тихо сказала я, — я оберу себе.
Увечері ми таки зустрілися. Не вдома й не в ресторані, а в маленькій кав’ярні на Подолі, де нас колись ніхто не знав і ми могли бути просто Романом і Сашею.
Тепер нас упізнали ще до того, як ми зайшли — таблоїди давно робили з нас «золоту пару бізнес-України». Але офіціанти зробили вигляд, що нічого особливого не відбувається.
— Пам’ятаєш, — посміхнувся Роман, — як ми тут сперечалися, що краще — львівська кава чи одеська?
— Пам’ятаю, — відповіла я. — І пам’ятаю, як ти тоді сказав, що з будь-якою кавою можна змиритися, якщо поряд правильна людина.
Він опустив очі.
— Сашо, — почав він, коли нам принесли замовлення. — Я… реально не думав, що все зайде так далеко.
— Далеко? — я підняла брову. — Це як? До підробки мого підпису? Чи до використання моїх компаній як прокладок?
— Це татові схеми, — випалив він. — Він усе життя так робив. Я… просто не бачив у цьому проблеми.
— Бо ніколи не думав, хто за це може відповісти, — тихо сказала я.
Він стиснув долонями чашку.
— Ти ж знаєш, — додав він, — я… люблю тебе.
Я раптом відчула, що ці слова вже не гріють так, як раніше. Вони стали легшими за пар над кавою.
— Любов — це не тільки про те, що ти відчуваєш, — відповіла я. — Це ще й про те, що ти робиш. А ти зробив так, що одного дня я могла прокинутися не в нашому пентхаусі, а в камері.
Він здригнувся.
— Не перебільшуй…
— Не перебільшую, — перебила я. — У мене є докази. І адвокат.
Ми мовчали кілька хвилин.
— Що ти плануєш робити? — нарешті запитав він.
— Захищати те, що мені залишила бабуся, — відповіла я. — І себе.
— А мене? — в його голосі вперше прозвучав справжній страх.
Я подивилася на нього. У цих очах я колись бачила підтримку. Тепер бачила людину, яка стоїть на двох берегах і не знає, який обрати.
— Це вже твоє рішення, Романе, — сказала я. — А не моє.
Тієї ночі, повертаючись у свій «таємний» пентхаус, я дивилася на Київ уже не очима наляканої дружини, а очима людини, яка усвідомила масштаб гри.
Бабусина імперія, родина Гнатюків, підроблені підписи, швейцарські рахунки… А десь у центрі цього всього — я, з намистом на шиї й браслетом на зап’ястку.
Я не знала, куди саме заведе мене ця війна: у судові зали, в гучні скандали в пресі чи в тихі кабінети, де вирішуються долі корпорацій.
Але я вже точно знала: вечір у «Прем’єр Паласі» був лише першою битвою.
Попереду чекали нові удари, нові відкриття й, можливо, ще зради. Мені ще належало дізнатися, який саме секрет Гнатюки ховали найдужче. Чи то старі оборудки, чи то правда про те, як саме колись зник один із бабусиних партнерів, чи, може, те, хто насправді стоїть за стартовим капіталом їхньої родини.
Смарагдове намисто знову опинилося в моїх руках. Я провела пальцем по центральному камінцю й прошепотіла так само, як колись бабуся:
— Нікому не дозволю гасити моє світло.
У відповідь — лише ніч над містом і тихий шум машин унизу. Але десь глибоко я відчувала: війна за імперію вже почалася.
І те, що сталося за родинною вечерею, було лише першим ходом у грі, в якій я більше не збиралася бути чужою фігурою.
