Того вечора було по-справжньому сиро — з тієї київської вогкості, що пробирає крізь шарф і залазить під комір. Було неділя, пізня осінь: у дворі вже давно погасли вікна, а набережна біля озера Тельбін спорожніла так, ніби місто видихнуло й заснуло.
Я не спала третю ніч поспіль. Після смерті чоловіка я звикла ходити пішки — без мети, просто щоб збити думки. Здавалося, поки ноги рухаються, голова не розвалиться від спогадів.
Мене звати Олена Карпенко. У мене один син — Роман. І невістка — Мар’яна. Принаймні так я думала.
Тієї ночі я вийшла, як завжди: темна куртка, ліхтарик у кишені, ключі стискаю в долоні. Біля озера тихо, вода гладка, як скло, тільки рідкі хвилі ледь ворушаться від вітру. Сосни й тополі шепочуться над головою.
І раптом — рух біля води.
Спочатку я вирішила, що то якийсь рибалка або пізній перехожий. Але постать була жіноча. Вона стояла під ліхтарем — світло жовте, тьмяне, від нього тіні здавалися довшими, ніж треба. Жінка то завмирала, то смикалася, ніби щось її підганяло.
Коли вона трохи повернула голову, я впізнала силует. Довге, рівне волосся, тонка шия, знайома хода — Мар’яна.
— Мар’яно?.. — хотіла покликати я, але голос застряг у горлі.
Було майже північ. Чого вона тут? Та ще й сама.
Я зробила крок ближче, але інстинкт змусив сховатися за дерево. Не знаю чому — просто відчула: краще мовчати й дивитися.
І тоді я помітила те, що вона тягнула.
Валіза.
Велика, чорна, така, яку беруть у поїзд або в літак. Вона виглядала важкою — Мар’яна тягнула її по камінню, і час від часу валіза чіплялася, скреготіла, ніби протестувала.
Мар’яна важко дихала. Подих у холоді був білий, як дим. Вона озирнулася — раз, другий, третій. Я затамувала подих, притиснувшись до кори, щоб не видати себе.
Потім вона стала навколішки просто біля води. На мить завмерла, ніби слухала, чи нема нікого поруч. І раптом — різко, без вагань — штовхнула валізу в озеро.
Глухий сплеск ударив по тиші.
Валіза не попливла. Вона повільно пішла вниз, на дно. Бульбашки піднімалися вгору й лопалися на поверхні.
Мар’яна стояла й дивилася на воду так, ніби чекала, поки щось зникне назавжди. Потім витерла руки об пальто, знову озирнулася, розвернулася й швидко пішла до стоянки, де темнів її автомобіль.
Я залишилася за деревом, мов камінь. Серце билося так голосно, що мені здавалося — вона почує. Але Мар’яна сіла в машину й поїхала.
А я ще довго стояла, дивлячись на чорну воду, яка знову стала гладкою, ніби нічого не було.
Наступного ранку я спустилася на кухню — випити чаю, зібратися з думками, переконати себе, що це був сон. Але Роман сидів за столом, обхопивши руками горнятко. Він виглядав виснаженим.
— Мамо, — сказав він, і голос у нього був якийсь чужий, — Мар’яна зранку поїхала. Сказала, що треба терміново до подруги в Дніпро. Не сказала, коли повернеться.
Дніпро. Це не «в сусідній район». Це далеко.
Я натягнула усмішку, хоча всередині все стиснулося.
— Ага… — пробурмотіла я. — Зрозуміло.
Але я не повірила.
Картинка валізи, що йде на дно, переслідувала мене весь день. Її погляд, її нервові озирки, ця поспішність — це не було «дивно». Це було навмисно.
Увечері, коли Роман поїхав на зміну, я повернулася до озера з ліхтариком. Стояла там само, де була Мар’яна. Вода була тиха, мовчазна. На землі я побачила ледь помітні сліди — ніби щось важке тягнули по камінню.
Я присіла, підсвітила — і в промінь потрапило щось блискуче. Маленький срібний медальйон, напівзаритий у вологу землю.
Я підняла його, обтерла бруд пальцем — і застигла.
Всередині була моя фотографія.
Мене ніби холодом обдало. У голові закрутилися думки: навіщо Мар’яні мій портрет у медальйоні? І чому вона викинула його разом із валізою?
Тієї ночі я не спала. Страх змішувався з недовірою до власних очей. Я перебирала в пам’яті кожну розмову з Мар’яною, кожну її усмішку за столом, кожне «Олено Петрівно, вам допомогти?». І що більше згадувала, то більше відчувала: я її зовсім не знала.
Наступного ранку я поїхала в місто до свого старого знайомого — колишнього дільничного, пана Богдана Келера. Він давно на пенсії, але знайомства йому досі дзвонять.
Я розповіла все — але не назвала імені Мар’яни.
— Уявімо, — сказала я обережно, — що хтось бачив, як інша людина викидала щось підозріле в озеро. Це достатньо, щоб перевірити?
Він насупився, потягнувся до окулярів.
— Залежить, що саме. Але якщо ти впевнена, що це не сміття… можна глянути тихо, без зайвого шуму.
Після обіду Богдан і двоє водолазів були біля Тельбіна. Я стояла на березі, стиснувши руки в кишенях так, що пальці заніміли. Минуло майже дві години, і один із водолазів виринув та махнув рукою.
Вони знайшли її.
Валізу.
Коли її витягнули на берег, у мене підкосилися ноги. Чорна, мокра, важка — як доказ, який не хочеш бачити.
Водолази переглянулися й обережно розстібнули блискавку. Я затримала подих, готуючись до найгіршого — до того, про що страшно навіть подумати.
Але всередині не було тіла.
Те, що було, виявилося іншим холодом — таким, від якого кров стигне не від жаху, а від огиди.
Всередині були десятки фотографій — моїх. Одні старі, інші свіжі. Зняті так, ніби хтось стежив за мною: біля під’їзду, в магазині, на лавці, навіть у вікні моєї кухні. Жодної з цих фотографій я не давала. Жодної не знала.
Там же — клапті одягу, порізані ножем. Розірвані листи, які я писала Романові ще тоді, коли він був студентом. І навіть стара сорочка мого покійного чоловіка — порубана на стрічки.
Це було не «випадково». Це було… нав’язливо. Хворобливо.
Богдан подивився на мене важко.
— Олено… хто б це не зробив, у нього серйозні проблеми. Тобі треба бути обережною.
Я кивнула, ніби мене підвісили на нитці й забули, як зняти. У мене більше не було сумнівів: Мар’яна мене ненавиділа. Але чому? Я ніколи її не принижувала. Навпаки — прийняла, захищала, навіть коли знайомі шепотіли, що вона вийшла за Романа «вигідно».
Того ж вечора Роман повернувся раніше. Він потер скроні, сів важко, як людина, що не знає, з чого почати.
— Мамо… Мар’яна останнім часом дивна. Дзвонить пізно, шепоче, а як я заходжу — замовкає. Мене це дратує.
Я відкрила рот — і не змогла одразу сказати правду. Бо це означало розірвати синові життя на шматки. Я вагалася — і в цю мить задзвонив телефон.
Роман підняв слухавку — і в нього з обличчя зійшла кров.
— Це поліція… — сказав він повільно. — Кажуть, вони знайшли щось… біля озера.
У мене серце стукнуло в груди.
— Що? — прошепотіла я.
— Кажуть, серйозна справа. Вони їдуть сюди.
Коли через п’ятнадцять хвилин у двері постукали, я вже знала: назад дороги немає. Я відчувала це так само ясно, як тоді, коли побачила валізу, що тоне.
Офіцер говорив тихо, по-людськи, без зайвого пафосу.
— Пані Карпенко, — сказав він, — у нас є підстави вважати, що ваша невістка може бути причетна до серії справ із шахрайством із документами… і, можливо, до чогось значно гіршого.
Далі все пішло, як у тумані: допити, папери, дзвінки, нові й нові факти, від яких хотілося впасти на підлогу й заплющити очі.
Виявилося, Мар’яна була не Мар’яною.
Її справжнє ім’я — Емілія Руденко, жінка з довгим шлейфом фінансових афер у різних областях. Вона знаходила вразливих людей — вдів, родини, де є довіра, — втиралася в серце, а потім виводила гроші й зникала.
Але цього разу вона зайшла далі.
Поліція знайшла докази, що вона підробляла підпис Романа на банківських переказах. Медальйон і фото були частиною її плану: вона хотіла зробити так, щоб я виглядала нестабільною — ніби це я щось ховаю, я щось підлаштовую. Щоб коли з рахунків зникнуть гроші, вказали на мене.
Її затримали в мотелі на околиці Дніпра. Коли офіцери зайшли, вона навіть не розплакалася і не виправдовувалася. Лише криво всміхнулася й сказала:
— Вас мали стерти легко.
Роман був розбитий. Спочатку він відмовлявся вірити. Потім — коли доказів стало забагато — в нього ніби щось зламалося всередині. Одного вечора він підійшов до мене, обійняв так міцно, що я відчула, як тремтять його плечі.
— Пробач, мамо… — голос у нього був хрипкий. — Ти мала рацію. Я мав це побачити.
Я притисла його до себе, як малого.
— Ні, сину. Ти її любив. Ти не був сліпий — ти був добрий.
Після суду Мар’яна — ні, Емілія — отримала вирок і поїхала в колонію. Вкрадені гроші повернули. Роман почав збирати своє життя заново — повільно, боляче, але чесно.
А я й досі інколи ходжу до озера. Там знову спокійно. Вода блищить під сонцем, діти бігають уздовж берега, і ніхто не знає, що колись під цією гладдю лежала валіза з чужою ненавистю.
Я думаю про ті фотографії, про холод у грудях, про те, як важко було прийняти правду.
Зло не завжди ховається в темряві. Іноді воно усміхається тобі через стіл, подає салат і питає, як справи.
А іноді ти бачиш його відбиття у воді — надто пізно.
